Похід відбувся!

Хоча велика кількість запланованих учасників не  змогла прийти через непередбачувані обставини ;) , похід усе одно відбувся і усі були дуже задоволені. Було дуже холодно, але ми легко під впливом вражень перенесли це.

Не буду описувати все бо не пісатель. :) Але самі цікаві моменти постараюся висвітлити...

А тепер трохи опису:

Дачі

Цього разу маршрут більшою частиною пролягав серед дач. Якщо ви думаєте що це не цікаво - ви помиляєтесь, таких "пейзажів" ви мабуть ніде більше не знайдете. Закинуті дачі і запущені сади і городи виглядають досить  незвично і оригінально. Старі забори з підручних матеріалів, хащі там де мав би бути сад та іржаві будиночки-вагончики робили робили враження чогось нереального ніби ми потрапили у комп’ютерну забавку, як-от "Сталкер" чи щось подібне...

Хочу ще зауважити що при переході через цю цікаву частину маршруту усі учасники активно поповнювали запас вітамінів обліпихою, калиною та фізалісом котрі зривали прямо по дорозі.

Проходили біля завжди привертаючої мою увагу будівлі з написом "UJECIE ZRODEL" (приблизно так, точніше не памятаю). Був тут 10 років тому - там були відкриті двері і сходи котрі вели донизу. Нажаль тоді була весна і все було підтоплено - не зміг зайти. Потім двері заварили. Бабуся котра зацікавилася нашою зупинкою біля цього місця любязно пояснила що це стара австрій ська будівля в котрій є різні джерела. Сказала що там є коридори під землею і що час від часу приїзджають люди котрі відварюють двері, заходять всередину а після знову заварюють... На жаль ці двері надійно захищають секрет цієї будівлі не лише від вандалів котрі люблять усе ламати і засмічувати але й від таких пошановувачів правди і краси як ми...

Потім ми піднялися на гору з якої було гарно видно як невпинно в дачі в’їдається кладовище.  Колись тут на місці дач була "Львівська Сахара" як пише мій путівник по львівщині 50-х років, тут була дуже мальовнича місцевість, сосни, і тут можна було знайти зуби акули... Потім же цю місцевість віддали під дачі а тепер під цвинтар... Не вміють люди жити!!! Ось і віддають усе найкраще смерті. Майже усі гарні місця або засмічені або окультурнені нашими. А наша культура краси не передбачує - ось і маємо запущені хащі, сміття, болото, смердячі потічки... Цивілізація... Тьху! Хочеться кудись подалі від цих диких людей котрі називають себе вінцем творіння...

Йдучи далі натрапили на залишки стоянки ще одного дикого племені... Очевидно що сміттєзвалище до котрого ми прямуємо вже недалеко...

Зараз тут нікого не було, лишилось тільки сміття та голі кістяки імпровізованих вігвамів - мабуть з настанням холодів плем’я перекочувало в тепліші краї. Колись я натрапляв на таке влітку - першим, що вразило, був страшний різкий сморід...

І нарешті - ось воно!!!

Сміттєзвалище.

Ті хто побачили перший раз збуджено пришвидшили ходу, мені ж, бачившому його вже не один раз стало сумно...

Міст в сміття... Ця вода не здається чорною. Вона Є чорною. І дуже смердючою.

Збоку сміттєзвалища розташовані озера - або відстойники або просто резервуари для рідин котрі не можна нікуди зливати...

Те що ви бачите - це не лід на воді...

Це чи мазут чи можливо щось ще гірше...

Оминувши озера ми наблизились до входу в святая святих... Затуливши ніс і рот від різкого смороду і на всяк випадок примруживши очі щоб хоч якось захиститись від всяких можливих інфекцій ми рішуче попрямували по дорозі по якій снували сміттєвози...

Зайшовши "всередину" ми були дуже здивовані... Виявилось тут досить людно. Тисячі ворон, котрі хмарою літали над свіжими купами сміття, були тут не самі. Ми навіть не думали що тут так кипить життя. Рух на базарі. Коли ми хотіли сфотографувати це видовище, панянки котрі це побачили одразу почали погрозливо гукати щоб ми не думали цього робити, а як ні то поб’ють нам техніку... Швиденько обміркувавши розстановку сил, ми вирішили не пхатись, народ досить агресивний і їх надто багато... Якось іншим разом. Тим не менше я все ж таки зробив декілька фотографій. Але це треба бачити самому...

При вході стоять величезні тюки. Що в них ми зрозуміли коли піднялись вище. Купа людей працювало тут, вишукуючи пляшки вони кидали їх у мішки і били скло, також шукали пластикові пляшки. Бачили тут також добре вдягнуту пані - можливо начальницю а можливо просто дружину котрогось з працівників, котрому вона принесла їсти "на роботу".

"- Бите скло і пластикові пляшки забирають заводи, котрі переробляють їх наново" - пояснив нам дідусь котрий їхав з візочком від щойно привезеного сміття. На возику також лежав пучок петрушки і дідусь любязно задовольнив нашу цікавість пояснивши що це для курей...

Вертаючись до глобальної картини хочу показати ще декілька фотографій...

Тут видно за сміттєзвалищем хати села що поруч...

А тут добре видно наш Високий Замок за сміттєзвалищем. Це досить близько. Тому не варто казати що нас ці проблеми не стосуються.

І сміттєзвалище і ці резервуари розташовані на горі - цікаво чи під час дощу це все тече донизу?

І ще дуже цікаво взнати чи просочується вода крізь грунт вже чиста чи все це лишається в ній?

Хочу ще додати що за якийсь десяток метрів розташоване поле на котрому росте пекінська капуста. Цікаво чи не її ми  купуємо в супермаркеті чи на базарі? А через дорогу від сміттєзвалища влітку пасуться корови... Вони там їдять траву - а нам там навіть дихати важко! Менш ніж за кілометр живуть люди, а дачі і городи розташовані ще ближче...

Вітер розносить далеко від сміттєзвалища не лише сморід і дим від вогню котрий там постійно горить але й одноразові пакетики і все навколо нагадує про смітник... Найгірше що він розносить бруд у наш розум... Ми звикаєм до сміття і до такого життя...

Знову ж таки не можу я називати це цивілізацією...

Завершальна частина походу.

Потім ми ще багато ходили щоб до кінця замучити наші ноги і нагуляти апетит. Нам це вдалось. Було дуже цікаво підійматись по майже вертикальних схилах та продиратись через колючі хащі...

Врешті ми прийшли на одне з моїх улюблених місць. Можете зацінити самі. Хоча я не люблю пейзажі з сучасними селами але ТУТ мені все одно подобається...

Після трапези (не буду вдаватись в подробиці так як не вийшло так добре як мені хотілося), ми побігли далі бо люди спішили.

Втомлені але задоволенні ми дістались ввечі до дому.

Усі учасники одноголосно вирішили що проводити такі міроприємства потрібно частіше.

Ось так банально закінчую оповідь.

Далі буде краще ;)

Роман Тимчишин (www.nature.lviv.ua)